В радянські
часи весь негатив у зображенні українського визвольного руху ОУН-УПА
зосереджувався на одному імені – Бандера. Його іменем називали всіх учасників
цього руху, на нього спрямовувались найбільші зусилля з дискредитації, він був
уособленням всього зла українського націоналізму.
Таким чином,
пропагандисти СРСР по суті перетворили його в символ антирадянської боротьби.
Інші провідні учасники руху залишалися в тіні.
Через те, коли
2007 року патріотична громадськість розгорнула широку інформаційну кампанію з
відзначення 100-літнього ювілею Романа Шухевича, супротивники виявилися не
готовими до цього.
В перших
публікаціях, спрямованих проти Шухевича, використовувалися виключно загальні пропагандистські
заготовки радянської доби. Щойно згодом з’явилися окремі сюжети, присвячені вже
спеціально Шухевичу. Їх основою був доволі стандартний посил: він – прислужник
німців.
У країні, яка
досі сприймає Другу світову війну у двоколірному висвітленні "наші та
німці", розвинути цілу інформаційну кампанію, спрямовану на дискредитацію
Романа Шухевича, було неважко.
Людям, які не
надто розбиралися у таких тонкощах, як різниця між Вермахтом та Абвером, які не
помічали абсурдності в формулюванні "легіон СС "Нахтіґаль", не
обтяжували себе зайвим клопотом ознайомитися зі списками нагороджених німецьким
Залізним хрестом і знають про неї в деталях завдяки російським серіалам, дуже
легко було підсунути байки про "капітана СС", "кавалера
Залізного хреста", "злочини "Нахтіґалю" у Львові".
Проблема
посилювалася тим, що ті, хто не сприймав закиди, від яких тхнуло радянською
макулатурою 50-70-х років, не готові були вступати у дискусії через брак
інформації.
Цей
інформаційний вакуум не здатні були заповнити перевидані в Україні діаспорні
видання: вони сприймалися як надмірно пафосні, та значною мірою вони такими й
були, адже написані ще в 1950-1970-ті роки вони були інструментом у
протистоянні радянській пропаганді.
Далеко не
кожен був готовий присвятити час вивченню праць сучасних українських істориків,
результатом яких є вкрай важливі, але малочитабельні монументальні збірники
документів.
Тому,
суспільні дискусії довкола місця і ролі Романа Шухевича в українській історії
були доволі вбогими: з одного боку, стандартний набір звинувачень, з другого —
зосередження виключно на їх спростуванні і майже жодного виходу поза ці рамки.
Не можна
судити про певний історичний період чи робити висновки про конкретного діяча,
виходячи виключно з реалій сьогодення. Таке явище має назву презентизм, і
несумісне з методологією історичної науки.
Звичайно, в
рамках сьогоднішніх "героїв від політики",така людина як Шухевич – не
формат: він радикал, нездатний на компроміси.
Не можна
водночас вважати нормальними дії політиків, спрямовані виключно на
самозабезпечення та розуміти жертовність тих, хто втрачав все за для своїх
переконань.
Спробуємо
абстрагуватись від сучасних понять про "перерозподіли ресурсів" та
"боротьбу за електорат", від переконання, що "все
продається", що "ідеологія політичної сили — це кілька кавалків
списаного з Інтернету тексту". Інший час, інші люди, інші мотиви, інші
вчинки…
